В актора і режисера Петра Панчука є два місця, без яких він не може жити й творити. Перше і головне — це Спасо-Преображенський собор на Солом’янці, який він відвідує вже не один рік. А друге — Національний театр імені Івана Франка, якому він віддав 26 років свого життя. Київські глядачі знають заслуженого артиста України та лауреата Премії Кабінету Міністрів Петра Панчука за виставами “Кайдашева сім’я”, “Наталка Полтавка”, “Брати Карамазови” та ін. А ще він іноді знімається у кіно та записує на радіо твори українських класиків. Як живеться у театрі православній людині? Про це ми запитали у Петра Фадейовича під час репетиції спектаклю “Буря” за п’єсою Шекспіра, у якому він грає головну роль.

Місце зустрічі — театральна гримувальня. Петро Панчук кілька хвилин тому був шекспірівським Просперо, а тепер перед нами гостинний господар акторського дому.

— Люди театру кажуть, що тут не працюють, а служать. Що вони мають на увазі, і що вкладаєте у це поняття Ви?

— Я думаю, що ті актори, які саме служать у театрі, вони, як динозаври (сміється — О. К.), — вимерлий вид. Важко зараз знайти людину, яка служить театру. І про себе я б не сказав, що служу. Але намагаюся ту роботу, яку роблю, наскільки мені дозволяє вміння, талант і совість, виконувати чесно.

— А Ви особисто знаєте акторів, які саме служать?

— (Переходить на іронічний тон і говорить пошепки — О. К.).

Скажу Вам по секрету, за чверть століття я таких не зустрічав.

— У такому разі важко, напевно, бути православним актором і режисером у театрі?

— Тут є момент вибору. У людини є совість, і вона підказує, брати тобі цей матеріал чи не брати. Коли я прийшов у театр, то ще не був православним, навіть невіруючим був. Але совість була, і я казав: “Цього я не гратиму”. Мене викликали до профкому, розбирали, говорили: “Ти на роботі, тобі гроші платять”. А я говорив: “Ні, я цього не гратиму”.

— А яку роль Ви б не зіграли ніколи?

— Мені приносять багато п’єс, дають читати тексти. І я б не зіграв 99 % із того, що зараз пропонують. І я не граю, відмовляюся.

Наприклад, принесли інсценізацію “Кайдашевої сім’ї” (у нашому театрі у ній я граю старого Кайдаша), але сучасний автор вирішив “покращити” Нечуя-Левицького і дописати туди якісь свої міркування з приводу політики, стосунків чоловіка й жінки. І вистава виявилась нижчою від рівня не тільки православного, а й загальнолюдського.

У театрі є люди мого покоління, і вони також відчувають і відкидають це, говорять: “Ми цього не гратимемо”. І це мене радує.

П’єса може бути хороша. Але часом режисер пропонує такі мистецькі засоби, які я не можу прийняти. Я собі ставлю таке запитання — а чи хотів би я, щоб це бачила моя дитина? Отож, коли не хочеш, Петре, тоді не бери, відмовляйся.

— Як професійний актор і режисер став православним?

— Я на перше місце ставив театр. Нічого, крім театру. Це — перше місце. Сім’я? Ні, це там друге, третє, п’яте. Театр! Робота, робота… Але ж Господь каже — це неправильно. І тоді я втратив усе, на що сподівався. Я пропрацював у Національному театрі 18 років, не зігравши жодної головної ролі. Тільки масовки та епізоди.

Я залишився один, без улюбленої роботи і друзів, бо вважав себе найрозумнішим та найталановитішим. І коли вже нікого й нічого біля мене не залишилося, я сказав: “Господи, тільки Ти не залишай. Нехай не буде нічого”.

Отак я знайшов головне у моєму житті, гілку над прірвою, за яку вхопився. Тоді стало легко. Театр перестав бути сенсом мого життя, тепер я можу грати, а можу й не грати, немає різниці. І коли я так переосмислив своє життя, підходить до мене головний режисер і каже: “Петре, ми хочемо на Вас ставити виставу, шукайте режисера, драматургію,

 

Добавить комментарий

Яндекс.Метрика