“Оскільки християнські заповіді — це певна система моральних вимог, то чому не можна просто жити за цією системою, чому обов’язково потрібно вірити в Бога, ходити до церкви, молитися, постувати?..


Я знаю багатьох людей, які все своє життя прожили дуже чесно і порядно, але в Бога при цьому не вірять. І стверджувати, нібито атеїст не може бути моральною людиною — несправедливо.”

(З листа, що надійшов до редакції)

Народжені в СРСР

Полемізуючи з атеїстами, християни нерідко наводять у якості аргументу відому тезу Достоєвського “Якщо немає Бога, отже, усе дозволено”, маючи при цьому на увазі, що єдине джерело

й гарант моральної поведінки людини — її віра. Але це не зовсім правильне розуміння й використання слів класика.

Річ у тім, що Федір Михайлович Достоєвський писав свої романи наприкінці XIX ст., коли російське суспільство ще жило в руслі релігійної традиції, невід’ємною частиною якої була моральність. У ті часи людина, яка втратила віру в Бога, дійсно опинялася перед серйозною спокусою: відвернувшись від релігії, відкинути від себе

й усі моральні обмеження, притаманні цій релігії. Описуючи долю нещасного Івана Карамазова, Достоєвський дуже переконливо показав трагедію християнина який утратив свою віру.

Кілька поколінь радянських людей були виховані в суспільстві, де традиційним ставленням до релігії стало войовниче безбожництво. Думка, що “Бога немає”, вбивалась у свідомість громадянина СРСР буквально з дитсадківського віку. За таких умов релігія ніяк не могла бути підґрунтям моральної поведінки людини. І все-таки люди любили один одного, створювали сім’ї, виховували дітей, пояснюючи їм, що не можна кривдити слабкого, що потрібно допомагати один одному, не можна ламати деревце й мучити кішку. Невіруючі лікарі самовіддано боролися за життя пацієнтів, а невіруючі міліціонери та пожежники часом жертвували власним життям заради порятунку ближнього.

У радянський період історії нашої країни більшість її жителів не мала віри, але в моральному аспекті життя цих невіруючих людей могло бути дуже високим. І з християнської точки зору в цьому немає нічого дивного чи парадоксального. Преподобний Авва Дорофей писав: “Коли Бог створив людину, Він всіяв у неї щось Божественне, мовби певний помисел, який просвічує розум і показує їй, що добре, і що зле, — це називається совістю, а вона є моральним законом”.

Так, атеїст не вірить у Бога, не вірить у створення людини Богом, і, звичайно ж, не може вірити, що моральне почуття було вкладено в наше єство Творцем. Але ж саме моральне почуття через це невір’я нікуди не поділося, воно існує в ній точнісінько так само, незалежно від її релігійних поглядів, як, наприклад, здатність думати чи говорити.

Людина може не вірити в метеопрогноз. Але, почувши по радіо про штормове попередження, вона, швидше за все, відмінить заплановану морську прогулянку, незважаючи на все своє скептичне ставлення до передбачень погоди. Так само і совість, подібно до приймача, налаштованого на потрібну хвилю, попереджає людину про аморальність тих чи інших її вчинків, навіть якщо вона не знає й не бажає знати, звідки приходить до неї цей сигнал.

Почуття любові та співчуття, відраза до неправди, злодійства та насильства, просте бажання добра іншим людям — усе це присутнє в кожному з нас, незалежно від наших релігійних переконань, і християнство ніколи не стверджувало зворотного. У Новому Завіті апостол Павел прямо говорить, що моральний закон властивий природі людини: “… слава і честь і мир всякому, хто робить добро… бо коли язичники, що не мають закону, з природи законне роблять, то, не маючи закону, вони самі собі закон: вони показують, що справа закону в них написана в серцях, про що свідчить їхня совість і думки їхні, які то звинувачують, то виправдують одна одну” (Рим 2: 10, 14—15).

Християни називають совість голосом Божим у душі людини, яка сама, можливо, і не вірить у Бога, але при цьому, за словами апостола, творить добро, тому що чує Його веління у власній совісті. “Безбожний”

і “безсовіс

 

Добавить комментарий

Яндекс.Метрика