Яких помилок, на Ваш погляд, найчастіше припускаються люди, які приходять на Сповідь?

Єпископ Васильківський Пантелеімон, вікарій Київської Митрополії:

— Приходячи на Сповідь, люди, у першу чергу, керуються голосом совісті, який Бог вклав у кожну людину. Відчуваючи біль душі, муки та страждання совісті, вони приступають до Таїнства Покаяння з вірою в Божественне милосердя та у Його всепрощення.

Але не у кожного є твердий намір не повертатися до гріховного життя, побороти, за допомогою Божою, свої гріховні пристрасті. Дуже часто в тих, хто приступає до Сповіді, просто немає страху Божого, страху перед величчю цього Таїнства, його святістю й силою. Багато хто не жалкує про свої гріхопадіння, і в цьому випадку Сповідь стає формальною констатацією фактів, що мали місце в житті людини. Нерідко відсутнє усвідомлення того, що навіть маленький гріх — це вже злочин, порушення заповіді Божої, що диявол його записав у свою хартію, і якщо людина не покається, не припинить свого гріховного життя, не змінить його, то після смерті вона понесе відповідальність на праведному Божому суді. Покладаючись на Боже милосердя й довготерпіння, люди часто не усвідомлюють, що з кожним подихом наближаються до вічності, і, як ми читаємо в ранкових молитвах, “раптово Cуддя прийде, і кожного діяння відкриються”.

Не можна нехтувати можливістю очистити свою совість. При цьому людина повинна стежити за тим, щоб під час Таїнства Сповіді не розповідати про гріхи інших людей, не осуджувати їх.

Архімандрит Полікарп (Ліненко), уставник і регент лівого криласу Свято-Успенської Києво-Печерської Лаври:

— Часто люди шукають старців, а натрапивши на псевдостарців, отримують такі благословення, які не в змозі понести, потім “відповзають убік” і намагаються знайти священика, який полегшив би їм ці правила. А священик не має права скасувати благословення іншого священика. До того ж є певна священицька етика, яка не дозволяє одному священнослужителеві говорити про іншого, що той, мовляв, неправильно настановляє. До речі, слід зауважити, що справжні духоносні старці не будуть просто так, направо і наліво, роздавати благословення.

Необхідно розрізняти Сповідь і духовну бесіду. Вважаю, що поєднувати Сповідь з порадами, скаргами, проханнями варто лише перед духівником, а не зі “стороннім” священиком. На мій погляд, людина, яка регулярно приходить у православний храм упродовж хоча би двох-трьох років, повинна знайти священика, в якого постійно сповідатиметься. Приміром, коли до мене на Сповідь приходить людина, яку я бачу вперше і, може, востаннє у житті, то їй необов’язково, навіть і не потрібно розповідати мені про всі свої почуття, переживання, сумніви і метання. Мені як священику, який сповідає цю людину, у такому випадку потрібен, передусім, перелік гріхів сповідальника, які я даною від Бога владою можу йому відпустити (або не відпустити). Якщо з’ясується, що у людини є духівник, то — якщо йдеться про серйозні гріхи, — вислухавши сповідь і відпустивши гріхи, я рекомендую сповідальнику обов’язково розповісти духівникові, що такий-то гріх він сповідав, щоб духівник знав історію і прояви духовної хвороби свого підопічного. Звісно, якщо стороння людина приходить так би мовити “з вулиці”, і духівника у неї немає, то доводиться, наскільки Господь напоумляє, людину настановляти й утішати.

Ієрей Іоанн Тронько, настоятель храму на честь ікони Божої Матері “Пом’якшення злих сердець” і святителя Петра (Могили) м. Києва:

— Думаю, що, перш ніж говорити про помилки, необхідно зрозуміти, хто сьогодні приходить до Сповіді у православний храм. Інколи це змучений і втомлений душевно й фізично парафіянин. Тому кожен може запитати себе: “Що я готовий принести Богові?”. Якщо людина даватиме на Сп
овіді обітниці про виправлення без можливості їх виконати — це призведе до душевної надломленості, а можливо, й до більш сумних наслідків.

Хтось із гіркотою зазначив, що підходить до батюшки на Сповідь з думкою, що за аналоєм схована гільйотина, і якщо щось не так, то “батюшчина булава — з пліч моя голова”. Навряд чи в цьому випадку можна отримати натхнення на виправлення свого життя.

Для того, хто прийшов на Таїнство Сповіді вперше, важливо зрозуміти, що він не прийшов ДАВАТИ КЛЯТВУ про виправлення, а прийшов ПРОСИТИ ЗЦІЛЕННЯ. Буває, що ми готові визнати згубність тієї чи іншої пристрасті, але розуміємо, що не маємо сил. Про що проситимемо Господа? — “Дай, Боже, сил!”. Буває інакше: і пристрасть визнаємо, і брак сил, а розуміємо, що бажання виправитися не маємо. Як тоді каятися? — “Допоможи, Господи, захотіти!” або навіть “Дай, Господи, бажання виправитися!”. Комусь може видатися, що це гра слів, а хтось відчує, що це його шлях до Покаяння.

Інша крайність — “технічна Сповідь”. З нею приходять у православний храм не тільки ті, хто звик причащатися не частіше ніж раз-двічі на рік, але і парафіяни, які сприймають Сповідь як двері-шлюз до Таїнства Євхаристії. Іноді список гріхів, написаний на аркуші, з необхідної шпаргалки-плану перетворюється на копірку знову переписаного відрізка прожитого “сірого” життя. А буває, доводиться священику, почувши: “Це все — каюся!”, зі скорботою відчувати небажання того, хто сповідається, заглибитися у себе і викрити в тому, чого раніше не помічав.

Ловимо себе на думці, що серце холодне — говорять лише вуста. Можливо, й це необхідно відкрити перед Хрестом і Євангелієм, благаючи словами молитви 6-го часу: “Любовию Твоею уязви души наша”.

Яких помилок слід уникати священнослужителю при звершенні Таїнства Сповіді?

Єпископ Васильківський Пантелеімон:

— Найголовніше для священно­служителя — не зачерствіти серцем стосовно того, хто приносить покаяння, прийняти з любов’ю та співчуттям його біль як свій власний, як муку своєї душі. Адже до священика приходять як до лікаря, пастиря, як до людини, яка здатна підтримати, допомогти, зміцнити й, бажаючи спасіння душі заблуканої вівці, помолитися за неї.

Дуже часто священик, бачачи, що до сповідального аналою стоїть черга з сорока людей, а в нього є тільки година-півтори на Сповідь, не здатен прийняти її так, щоб полікувати душу, дати настанови, напоумити, щоб, якщо він дає людині якусь єпітимію, пояснити, як її понести.

Іноді даються єпітимії, непосильні для людей. Адже людина, обтяжена, наприклад, хворобою, старістю, не здатна зробити певну кількість поклонів, витримати строгий піст. Крім того, людина повинна усвідомлювати, для чого потрібне таке духовне лікування, як єпитимія: щоб вимолити в Бога прощення своїх гріхів, вона повинна потрудитися.

Часто священик, який сповідає, дає можливість людині виговоритися, але насправді багато чого з того, що говориться, не стосується Таїнства Сповіді. Тому такі розмови слід припиняти. Можливо, людина самотня, їй більше ні з ким поговорити, і саме тому вона приходить до храму. У цьому випадку священно­служитель повинен запропонувати їй залишитися після богослужіння, щоб поговорити про її болі та страждання окремо.

Архімандрит Полікарп (Ліненко):

— Не знаю, як інші священнослужителі, я, приміром, коли йдеться про людей, які зі мною постійно спілкуються і регулярно у мене сповідаються, намагаюсь розділяти сферу Сповіді, спілкування на Сповіді та побутове спілкування, звичайні дружні взаємини — щоб розказане людиною на Сповіді (про певні гріхи, почуття, занепокоєння, сумніви) під час спілкування поза Сповіддю жодним чином не впливало на мене, не давало приводу поза Сповіддю дорікати цій людині про її гріхи або ж “сюсюкатися” з нею, виражаючи свою жалість.

Ієрей Іоанн Тронько:

— Якось до храму на роликах в’їхали дві дівчинки. Через незвичний шум священики і парафіяни відволіклися від служби, але обуритися не встигли. Виявилося, маленькі християнки потрапили у безвихідну ситуацію: дуже захотілося зайти до храму на службу (одна з них навіть просилася до Сповіді), а взуття залишилося вдома. Частіше, звичайно, парафіяни приходять на Сповідь без роликів, але шуму від деяких не менше. Важко змінити один із принципів радянських стосунків, оспіваних у відомій пісні: “Человек проходит как хозяин необъятной Родины своей”. Чимало терпіння і великодуш
ності потрібно духовенству та іже з ним, щоб усвідомити, що “захожан” — як і “господарів” — у Церкві немає, усі — парафіяни.

На жаль, у великих храмах і монастирях не завжди є можливість уникнути так званої загальної сповіді, коли потік охочих сповідатися настільки великий, що на одну людину відпускається від сили дві хвилини. У батюшок швидко закінчуються душевні сили, щоб заглянути у вічі, вслухатися і зрозуміти. Не завжди священство готове вийти за рамки Сповіді і знайти час для особистого спілкування з людиною, котре іноді життєво необхідне.

Яка практика Сповіді видається Вам оптимальною (наскільки частою та докладною вона повинна бути, чи обов’язково сповідатися перед кожним Причастям і т. д.)? Чи бувають, на Ваш погляд, “несерйозні” гріхи, про які можна не згадувати на Сповіді?

Єпископ Васильківський Пантелеімон:

— Вважаю, що Сповідь потрібна перед кожним причащанням. Немає на землі людини, яка б не згрішила. І каяття совісті, усвідомлення душевної нечистоти, того, що вона самовільно або мимоволі прогнівала Бога і приступає до “Cвятая святих”, повинні стимулювати людину покаятися у своїх гріхах, отримати прощення й тільки тоді, із твердим наміром більше не грішити, попросити у священика благословення на Причастя. Водночас слід пам’ятати, що Таїнство Сповіді існує не тільки для того, щоб приступити до Причастя, але й для того, щоб примиритися з Богом, відновити себе як живу, повноцінну, здорову клітину в Боголюдському організмі Церкви Христової.

Частота Сповіді залежить від ревності, від прагнення людини жити у мирі з Богом і власною совістю, зберігати душу в чистоті.

Що ж стосується відповіді на запитання про “несерйозні” гріхи, то несерйозним може бути тільки ставлення до Сповіді (хоча трапляється, що людина займається зайвим самокопанням). Важливо усвідомлювати тяжкість своїх гріхів, чітко розмежовувати, де гріхи самовільні, а де мимовільні, не відкладати покаяння “на потім”. І, як каже Cвяте Письмо, “у всіх справах твоїх пам’ятай про кінець твій, і довіку не згрішиш” (Сир. 7: 39).

Архімандрит Полікарп (Ліненко):

— Глибина і детальність Сповіді багато в чому залежать від того, чи має сам священик досвід глибокої Сповіді, досвід одкровень старцеві, бо той, хто не має, не може й дати. На мій погляд, питання про частоту Сповіді та Причастя входить до компетенції священика, в якого людина постійно сповідається.

Щодо зв’язку Сповіді з Причастям, то в цьому питанні мені, наприклад, подобається практика Грецької Церкви. Нещодавно я повернувся з паломницької поїздки. З групою з 35 паломників ми відвідували різні святині. Біля однієї зі святинь я їх сповідав, вони причастилися. Їдемо далі. Кажу їм: “Дорогі православні християни, через два дні ми знову будемо причащатися біля іншої святині. Більше я вас сповідати не буду, до наступного Причастя не грішіть”. Вони, бідолашні, звісно, “запищали”, бо звикли до того, що прийшли до священика, звалили, як із самоскида, свої гріхи, причастилися і пішли собі далі, такі собі чистенькі, “білі та пухнасті”. А дехто навіть увечері напередодні Причастя боїться сповідатися, щоб якого гріха не взяти на себе і з ним не підійти недостойно до Причастя. Це язичницьке ставлення до таїнств! Нехай вже краще цей “гріховний пісок” викличе глибокі покаянні почуття у людини, яка йде до Чаші, щоб вона підходила до Святих Таїн, немов та блудниця, зі сльозами, ніж приступатиме до Причастя з думкою про те, що виконала усі законні приписи, стільки-то канонів прочитала, стільки-то днів говіла, всі гріхи перерахувала на Сповіді й тепер, така собі хороша і достойна, йде до Чаші.

Оскільки ми заражені гріхом (“у беззаконні зачатий я, й у гріхах народила мене мати моя” — це про нас), до будь-якого нашого гріха, будь-якого нашого гріховного прояву потрібно ставитися серйозно. Разом з тим на Сповіді потрібно говорити про ті гріхи, які людина сама відслідкувала у своєму житті, а не прочитала у книжці, у переліку гріхів, — щоб Сповідь була не формальною, а дієвою.

Ієрей Іоанн Тронько:

— У православному храмі, як і у повсякденному житті, наявний людський чинник. У наш час багато хто стурбований питанням: кому можна довірити свою Сповідь? Багато хто з православних створює певний ідеал пастиря, до якого можна прийти на Сповідь. Для одних — це сивобородий старець, для інших — нехай без сивини та досвіду, але поблажливий, для третіх — суворий і вимо
гливий священик. Православні часто забувають, що ієрей Божий — не посередник, а свідок щирості й відвертості людини перед Творцем. Людині, яка помилилася, іноді хочеться втекти від сорому перед своїм наставником, піти до іншого храму. Не варто забувати, що головне завдання на Сповіді — викрити себе, переборюючи саможаління. Адже іноді нам доводиться говорити про те, в чому не хочеться зізнаватися навіть собі. Варто відзначити, що пастиря важко чим-небудь здивувати на Сповіді. Людина, яка прийшла до Христа зі щирим бажанням нещадно викоренити зі свого серця плевели гріха, викликає у пастиря справжню пошану. Навпаки, про формальну сповідь завжди жалкуєш.

Докладна сповідь важлива, особливо після довгої перерви. Добросовісна господиня вимітає своє житло не тільки у відкритих місцях, але й у важкодоступних кутках. Сповідь схожа на прибирання: гріхи, які здаються незначними, можуть вказати на небезпечні схильності. “Грішна, батюшко, — била тарганів”. — “А чоловік у Вас є?” — “А про цього черв’яка, батюшко, я взагалі говорити не бажаю!”.

Православному подвижнику, якому священик рекомендував сповідатися частіше, необхідно замислитися: “Що із зробленого, сказаного сьогодні, на цьому тижні, може загородити мені шлях до Царства Небесного?”.

Митрополит Антоній Сурозький рекомендує приступати до Таїнства Сповіді, не прив’язуючись до Євхаристії, але керуючись необхідністю щирого покаяння. За свідченням одного досвідченого подвижника, плями на душі, як і на одязі, видно, коли наближаєшся до Джерела Світла. Таїнство Сповіді, безперечно, можна назвати таким наближенням до Світла Істини — Христа.

Підготував Михайло Мазурін
 

Добавить комментарий

Яндекс.Метрика