Про що ми найчастіше говоримо Богу на Сповіді?
Чи не перетворюється Таїнство “другого Хрещення” на відоме відціджування комарів і поглинання верблюдів?

Нещодавно я був у гостях в одній сусідній парафії, і настоятель попросив допомогти зі Сповіддю. Як ведеться, основний контингент людей, які підходять до сповідального аналою, один і той же, гріхи (точніше, грішки), які при цьому називають, — теж практично не змінюються з року в рік, і це священиків банально втомлює. Втомлює щотижня вислуховувати від одних і тих самих людей одне й те ж. А новий “гостьовий” священик з усіх боків хороший: і місцевим клірикам полегшення, і парафіянам цікаво: розказати й послухати.
Добре й священику — розширення кругозору. Побачити більше людей, ніж вміщується в рамки своєї парафії, причому побачити в дуже важливому моменті — як і з чим люди приходять до Бога, благаючи в Нього прощення.

“Рвала на цвинтарі бузок і приносила додому”, “лякала перехожих”, “у храмі дивилася на годинник”, — подібні “гріхи” можна зустріти в популярних посібниках з підготовки до Сповіді. Кожен священик, напевно, може доповнити перелік. Чому ж люди не тільки звертають увагу на такі речі, але й вважають їх настільки серйозними, що розповідають про них Богу?
Звичайно, винні в цьому й ми, пастирі, бо не вміємо проповідувати про головне, а найважливіше — жити так, щоб “заражати” своєю вірою інших. Ніде правди діти, і нам буває “зручно” вислухати формальну сповідь, прочитати відпускну молитву — і справу зроблено. Набагато складніше знайти підхід до людей з їхніми проблемами неформально. Але хіба хтось сказав, що пастир повинен шукати легких шляхів?
Але є й інший бік. Людина, йдучи на сповідь, теж найчастіше шукає в ній тільки “квиток на Причастя”. Не так часто, як хотілося б, ми зустрічаємо рішучість сповідника змінювати щось у своєму житті. Простіше відбутися формальністю: тоді можна і причаститися, і продовжувати звичний спосіб життя.
Але ж християнство не тільки далеке від формальності: Євангеліє категоричне у висловлюваннях щодо такого підходу до віри. Найрізкіших слів Іісуса Христа в Євангелії удостоїлися не грішники, які ведуть явно неправедний спосіб життя, але цілком духовно респектабельні фарисеї, які виконують усі вимоги “релігійного благочестя”. Коли віра перетворюється на формалізм, вона перестає бути вірою і стає релігією, однією серед інших. Коли Сповідь стає формальним переліченням банальностей і копирсанням у дрібницях, вона замість “другого Хрещення” стає засобом хибного самозаспокоєння, що закриває істинний шлях до Бога.
Чи будете ви на Страшному суді говорити Богу про те, що в пісний день їли печиво, у складі якого було вказане сухе молоко, або що вишивали у свято? Є такі дрібниці, про які краще відразу забути, щоб “відціджування дрібниць” не заважало бачити “верблюдів”.
Але якщо Сповідь серйозна, не формальна, якщо вона означає справжній поворот життя, то очевидно, що така Сповідь не може відбуватися щотижня. Життєві повороти ми здійснюємо досить рідко, і тут справедливим буде твердження: чим рідше — тим краще. Християнин, за логікою, повинен з самого початку задати такий “вектор” власного життя, щоб доводилося якнайменше корегувати свій шлях. Інакше кажучи, якомога раніше сприйняти своє християнство всерйоз.
У нашій церковній практиці вже давно змішалося відпущення гріхів і одкровення помислів. Перше в давній Церкві відбувалося далеко не завжди, із Причастям не мало безпосереднього зв’язку, і приводом до такого роду сповіді були гріхи, несумісні з перебуванням у Церкві: зречення віри, убивство, перелюб. Практика одкровення помислів прийшла з чернечої традиції, де виникла як дієвий метод духовного наставництва. Старець, який приймав таку сповідь, найчастіше не мав священного сану і не міг “відпустити” гріхи. Помисли звіряли щодня, але не відчували потреби в доповненні цієї дії сакраментальним актом відпущення гріхів.
Отже, що ми маємо в давнину: прощення гріхів подається тоді, коли людина своїми гріхами себе виключила з Церкви, і її Покаяння — Таїнство возз’єднання з Церквою, що дає можливість приступати до Чаші. Той, хто шукає покаяння, вчинив щось таке, що не дає йому підійти до Чаші без Сповіді й відпо
відної єпітимії. А в чернечому одкровенні помислів йдеться про “корегування” у тих випадках (а їх більшість), коли спосіб життя не перешкоджає перебуванню у Церкві та Причастю.
Але скажуть: сьогодні неможливо механічно повернутися до давньої практики — і будуть праві. Знайомі нам і негативні сторони грецької практики, коли причащаються часто, а сповідаються відповідно до потреби: є люди, які дожили до зрілого віку і так жодного разу не приступали до Сповіді. Проте очевидно, що проблема існує, і з цим потрібно щось робити. Адже якщо закрити очі, проблема не зникне.
Доцільнішим видається дозвіл в індивідуальному порядку благословляти постійним парафіянам самостійно вирішувати для себе питання частоти Сповіді. Така практика вже існує і добре зарекомендувала себе на деяких парафіях. Священик, який знає свою паству, цілком може дозволити постійним парафіянам, котрі прагнуть частого Причастя, сповідатися приблизно раз на місяць або у міру потреби, і при цьому приступати до Чаші щонеділі. З одного боку, це позбавить багатьох болісної необхідності “ну хоч щось придумати” для Сповіді, а з іншого — дасть можливість священику приділяти більше часу тим, хто дійсно цього потребує, — хто прийшов на Сповідь уперше або після довгої перерви.
Напевно, ідеальної моделі поєднання Сповіді та Причастя не буде придумано ніколи: життя взагалі важко вписується у будь-які “моделі”. У будь-якій практиці можливі і зловживання, і перекручення, але це вже питання відповідальності — як пастиря, так і кожного християнина. Але пошук моделі, що дозволить уникати такої безлічі профанацій, як сьогодні, — справа, котра, безперечно, заслуговує на увагу.

Священик Андрій Дудченко, taday.ru
 

Добавить комментарий

Яндекс.Метрика