Причастя Тіла і Крові Христових — це, насамперед, Дар. Це Дар, який не можна заслужити, до якого не можна підготуватися так, щоб стати гідним його. Деякі вважають, що, прочитавши три канони й “Послідування до святого Причастя”, вони стають гідними того, щоб підійти до Чаші з Дарами. Але потрібно розуміти, що навіть якщо ви прочитаєте всі канони Октоїха, Міней і Тріодей, то й це вас ні на йоту не зробить достойними великого Дару. Ми можемо причащатися Святих Христових Таїн лише завдяки милосердю Божому до нас, Його любові й милості. Інших умов, за якими ми можемо прийняти Дар, немає.

Молитовне правило, яке ми читаємо, готуючись до Причастя, існує задля того, щоб ми змогли внутрішньо налаштуватися на це велике Таїнство, щоб мати “сердце сокрушенное и смиренное, которое Бог не уничижит”. Це правило не може бути жорстко фіксованим і повинно бути індивідуальним, підібраним з урахуванням духовних потреб і можливостей людини, міри її воцерковленості, стану здоров’я й ряду інших факторів. Це правило може змінюватися також ситуативно, залежно, наприклад, від утомлюваності й зайнятості людини. Але я бачу, як із цього правила багато священиків і мирян вибудовують стіну, що стає непереборною перешкодою між людиною і Богом. Часто це призводить до того, що причащаються зрідка, іноді навіть раз на рік або тільки у період постів. На жаль, така практика є традицією, спотвореною людськими забобонами, і глибоко вкоріненою.
Якщо звернутися до церковної історії, то можна побачити, що перші християни причащалися за кожним богослужінням. Це було нормою, жодних “правил” і канонів тоді не існувало. Цікаво, що якщо парафіянин не міг підійти до Причастя через хворобу або неміч, диякони відносили Святі Дари до нього додому. Так було впродовж усього періоду гонінь, коли община жила в очікуванні Пришестя Христового, коли життя християн було подвигом.
Після Міланського едикту 313 р., за яким християнську релігію було дозволено, та пізніше, коли вона стала ще й домінуючою, бути християнином стало предметом необхідності, а часто — й вигоди. Напружений пошук вічності у Бозі відійшов на другий план, і до Церкви разом із формальними християнами увійшов дух розслабленості. Як альтернатива цьому обмирщенню виникає чернецтво. У IV ст. більша частина білого духовенства стає єретичною, прийнявши аріанство. Це стало причиною того, що багато мирян почали відвідувати монастирські богослужіння й там причащатися.
У ті часи в монастирях практикувалося одкровення поцмислів старцю або духівникові монастиря, який міг і не мати священного сану. Таким чином Причастя стає пов’язаним із Таїнством Сповіді. Слід сказати, що спершу сповідь у стародавній Церкві була зовсім іншою, ніж та, яку ми бачимо зараз. Людина сповідувала свої гріхи й каялась у них перед Хрещенням, залишаючи по той бік купелі свій старий гріховний одяг. Вруге Таїнство Сповіді могло застосовуватися у випадку відлучення людини від Церкви. Як правило, така Сповідь була публічною і пов’язаною з позбавленням Причастя на певний період. Те, що ми сьогодні говоримо на Сповіді, стосувалося практики одкровення помислів, що мала переважно чернечу традицію. Про прощення так званих повсякденних, дрібних гріхів ми молимося щодня у ранкових і вечірніх молитвах, за богослужіннями. Подальша практика взаємозв’язку Сповіді та Причастя розвивалась у різних Помісних Церквах по-різному.
У Руській Православній Церкві виникла традиція завжди сповідатися перед Причастям. У Грецькій Церкві ці Таїнства ніяк не позв’язані, і кожне існує незалежно одне від одного. Але при цьому, як завжди, будь-яка крайність породжує викривлення у духовному житті. У греків це призводить до того, що людина може роками не сповідатися, при цьому постійно причащатися. У нас, навпаки, Сповідь часто перетворюється на формальність, на “пропускний квиток” до Причастя. Іноді у зв’язку з цим парафіянин повинен придумувати, у чому б покаятися, щоб його допустили до Причастя. Особливо абсурдною ця ситуація виглядає на Світлій седмиці, коли пережито період покаяння Великого посту, але формальності заради потрібно все-таки прийти на Сповідь і щось сказати, щоб приступити до Причастя.
Покаяння на Сповіді повинне стати усвідомленою потребою, необхідністю, а не зобов’

 

Добавить комментарий

Яндекс.Метрика