Стати часточкою Христа, не вбравшись у світлі ризи, неможливо. Сам Господь (за тлумаченням Його притчі), побачивши серед запрошених до Себе “чоловіка, вдягненого не у весільний одяг.<…> І каже йому: друже! Як ти ввійшов сюди, не маючи весільного одягу? Він же мовчав. Тоді цар сказав слугам: зв’язавши йому руки і ноги, візьміть його і вкиньте у тьму кромішню: там буде плач і скрегіт зубів” (Мф. 22: 11–13).
Розмірковувати про можливість Причастя без попередньої Сповіді — означає ігнорувати наведене євангельське попередження.

Є таке поняття: “апокаліпсис малого гріха”. У святителя Іоанна (Шаховського) навіть є праця саме з такою назвою. Ігноруючи малі гріхи, ми не лише самостійно організовуємо у собі приману великих гріхів, але й споруджуємо дуже жорстку перешкоду між собою та спасінням у Христі, тобто своїми силами зводимо власний апокаліпсис.
Розділення Причастя та Покаяння вільно й мимоволі призводить до недбалого ставлення до гріховної буденності.
Наводити як приклад духовні практики інших, наприклад греків, для яких сповідь не є обов’язковою умовою прийняття Святих Дарів, означає не тільки порушити сторіччями перевірену благочестиву традицію нашої Церкви, але й визнати неправосильними, такими, що “втратили актуальність”, здобутки наших святих та подвижників благочестя. Чи не багато на себе беремо? Адже, слідуючи цією, чітко протестантською стежиною “полегшення”, ми зобов’язані викинути зі святоотцівської спадщини не лише богословські праці, але й канонічні правила й настанови.
По суті, заклик до Причастя без Покаяння з’явився заразом із вимогами про переклад богослужіння сучасною мовою, прийняття григоріанського календаря, розміщення у православному храмі лавок та інших “реформ”, що слугують для зручності та комфорту тіла. Душа тут залишається осторонь…
Невже приклад сучасних порожніх храмів Західної Європи, які після подібних змін перетворилися лише на святі реліквії та музейні експонати, не свідчить про гіркі наслідки подібних змін канонічних правил?
Визнати можливість Причащання без Покаяння означає, знову ж таки за протестантським прикладом, спочатку увінчати себе німбом святості й визнати малий гріх неістотним.
Збираючись на важливу зустріч, у гості або на свято, ми обов’язково одягаємо святкову сукню або сорочку, а потім, повернувшись додому, одразу ж, не замислюючись, кладемо їх у пральну машину. У гості або до начальника в чистому та випрасуваному, а до Христа — у сірому, несвіжому й пом’ятому? Мирське стає головним, а духовне — другорядним?
Сучасність, які б іскри богословської думки вона не демонструвала і які б нові мирські технології не висувала, все одно перебуває в парадигмі гріха. Наявність нових медичних практик та ефективних шампунів зовсім не позбавила нас необхідності щоденного вмивання та миття рук після відвідання певних необхідних для людини місць.
Сьогодні, коли гріх має таку привабливу форму, а іноді невидиму на перший погляд, відмовлятись від Покаяння перед тим, як причастишся Самого Христа, — значить не поважати Того, в Кого вірить наше серце.
Давайте все-таки пам’ятати апостольські слова: “Хто їсть і п’є недостойно, той їсть і п’є на осудження собі, не думаючи про Тіло Господнє” (1 Кор. 11: 29).

Протоієрей Олександр Авдюгін
 

Добавить комментарий

Яндекс.Метрика