Ранньохристиянські віки на Подолії

Бакотський Свято-Михайлівський печерний монастир.
Заснований на межі ХІ–ХІІ ст.

Ці землі, слідом за Кримом, одними з перших на території нашої країни почули Благу Звістку. Племена скіфів, сарматів, гетів, праслов’ян-антів, які проживали тут, та прибулі сюди з балтійських берегів наприкінці II ст. готи — усі ці народи підтримували інтенсивні (мирні й не дуже) контакти та вели активну торгівлю з Римською імперією. Досліджені археологами пам’ятки поліетнічної черняхівської культури містять велику кількість римських монет тієї епохи. Готські війни III—V ст. сприяли масовій появі на південноподільських землях полонених греків, які потрапили в полон під час боїв або морських набігів на чорноморське південне узбережжя, що належало Риму.
Серед них було чимало християн, від яких їхні нові господарі дізнавалися про Христа, Розп’ятого і Воскреслого. У м. Томі, що на узбережжі Чорного моря у римській провінції Мала Скіфія (нині румунська Добруджа), очевидно, вже у II ст. було створено єпархію, влада якої поширювалася і на північно-західне Причорномор’я, аж до Криму. В історичних джерелах є згадка про Скіфського єпископа Євангеліка, який опікувався церквами цієї провінції в часи гонінь на Христову Церкву за правління Діоклетіана (284—292). Після Міланського едикту про віротерпимість (313 р.) єпархія швидко поширила свій вплив на північ від устя Дунаю.
Вирішальною подією, що привела до прийняття готами Хрещення, стала їхня страшна поразка у битві з військами імператора Костянтина Великого (близько 323 р.), після чого готи поспішили прийняти ту ж святу віру, під захистом якої Костянтин отримав над ними верх. Тоді ж готи заснували свою єпархію, і їхній єпископ Феофіл брав участь у I Вселенському Соборі в Нікеї (325 р.), під актами якого підписався як митрополит Готії або ж, за іншими списками, Феофіл Боспоританський із Готії. Про ранню християнізацію південних земель сучасного Поділля пише багато авторів IV — початку V ст., а єпископ Констанцький Єпіфаній повідомляє про місіонерську діяльність адептів раннього християнства таке: “Старець Авгій зазнав вигнання; цар вислав його у межі Скіфії через народні повстання та наклепницький донос з боку єпископів. Перебуваючи там, не можу сказати скільки років, і просуваючись вперед, у саму глиб Готії, він настановляв у християнському вченні багатьох готів, і відтоді у самій Готії виникли монастирі, кіновії, обітниця чистоти й суворе подвижництво”. Цар, про якого пише літописець, — це Констанцій II (337—361). Наприкінці його правління єпископом Скіфським було поставлено святого Бретаніона, котрий близько 20 років “правив містами всієї Скіфії”. Його сучасник, єпископ готів, укладач алфавіту й писемності їхньої мови Вульфіла (Ульфіла) переклав готською мовою Святе Письмо. Ймовірно, тоді й виникають перші наскельні монастирі Наддністрянщини. Виходячи із свідчень древніх авторів і досліджень останніх років, голова Вінницького церковно-історичного комітету А. В. Сварчевський резюмує: “Безумовно, що завдяки цим загарбницьким війнам та їхнім жертвам — насильно висланим першим ченцям-місіонерам, — православне чернецтво вже у V–VI ст. отримало широке поширення й утвердилось у багатьох місцях — як у колишніх античних містах Причорномор’я, так і на наших подільських землях”.
Але навали варварів (гунів, аланів, аварів, слов’ян), що з кінця IV ст. хлинули на Північне Причорномор’я та Подолію, надовго загальмували цей процес; багато осередків християнства було знищено. Готи, розгромлені гунами, в 376 р. форсували Дунай і переселилися на Балкани, у межі Римської імперії, яка через 19 років розділилася на Західну та Східну (Візантію). Після засудження аріанства на II Вселенському Соборі частина готів, що залишилася у Причорномор’ї і ще раніше впала в цю єресь, повернулася у лоно Православної Церкви. Константинопольський архієпископ святий Іоанн Златоуст направив до них православного єпископа Унілу, після смерті якого у 404 р. готи попроха
ли нового єпископа. Невдовзі після цього Готську єпархію, слідом за переселенням туди самих готів, було перенесено у Крим.
Новим поштовхом до появи на подільських землях ченців, тепер візантійських, стало іконоборство. Рятуючись від переслідувань у роки правління Льва III Іса­вра (717–741), багато шанувальників ікон — втікало з володінь імператора, зокрема до Криму й у район межиріччя Південного Бугу та Дністра. “Піднімаючись усе вище й вище по Дністру, — пише А. В. Свар­чевський, — вони потроху осідали, утворюючи нові колонії й засновуючи печерні монастирі на землях тиверців (Подністров’я). <…> Саме тоді, як уже згадувалося, й було засновано Нагорянський монастир. Цей монастир по праву можна назвати найдревнішим з відомих нам монастирів на території не тільки Подолії, але й усієї нашої Батьківщини (крім Кримського півострова)”. Слов’яни-тиверці, які жили тут, будучи язичниками, все-таки отримували певні відомості про християнське вчення з уст цих ченців. Після відновлення у Візантії іконошанування Константинопольським собором у 843 р., більшість ченців повернулося на батьківщину, як можна зрозуміти зі свідчення імператора Костянтина Багрянородного, зафіксованого 100 років потому: тут, на середньому лівобережжі Дністра, “є деякі обриси храмів і хрести, вирізані на піщанику, тому дехто зберігає передання, нібито ромеї колись мали тут свої поселення”. Згідно з нечисленними згадками про учнів святих учителів словенських Кирила і Мефодія, посланих ними для проповіді до східних слов’ян приблизно у 870—880 рр., Мознопон і Наврок проповіду­вали на подільських землях “…навіть до р. Ушиці”.
Але на той час уже виникає нова держава, що згодом утвердила Православ’я на Подолії назавжди, — Київська Русь.

У часи Київської Русі й Галицько-Волинського князівства

Упродовж Х ст. київські князі підкорили собі слов’янські племінні союзи Поділля — волинян, тиверців, бужан та уличів, і їхні землі стали частиною Київської Русі, а південну степову причорноморську частину їхніх земель захопили кочівники-печеніги. Святий рівноапостольний князь Володимир, хрестивши у 988 р. киян, однією з перших на Русі просвітив Волинь. Через кілька років тут було засновано єпархію, яка, ймовірно, охоплювала і Пониззя (Подолію). Чернече життя тут почало розвиватися раніше, ніж на всіх інших територіях Русі. Літопис не передає подробиць, але церковне передання свідчить, що у 1013 р. святий Антоній, повертаючись з Афону до Києва, якийсь час пробув у печерному скиту, заснованому ним (можливо, на тому ж місці, де за два століття до нього подвизалися візантійські ченці) і з якого виник Лядовський наскельний монастир. У найближчі десятиліття невеликі наскельні монастирі поширилися по обох берегах вище за течією Дністра. Після утворення удільного Галицького князівства і його окремої єпархії столицею Пониззя в середині ХІІ ст. стало м. Бакота, що виросло довкола монастиря, заснованого тут за півстоліття до того. Галицькі князі тимчасово відновили володіння Русі в межиріччі Дністра та Бугу, але половці знову відтиснули їх на північ. З Подолії неодноразово роблять спроби оволодіти Галичем улюблений місцевими жителями неприкаяний князь-мандрівець Іван Берладник († 1162) і його син Ростислав.

Замок XI–XVII ст. Кам’янець-Подільський
Монголо-татарська навала 1240 р. спричинила фактичне відділення Пониззя від Галицько-Волинського князівства. Спроби Данила Галицького знову підкорити місцеве населення наражалися на затятий опір. Видатний український історик Д. І. Дорошенко писав, що “подоляни на Пониззі воліли ввійти у спілку з татарами, ніж коритися галицьким князям. До їх пристало і Побужже. Галицький Князь Данило силою хтів примусити подолян скоритися, але це йому не вдалося. І понизовці і побужане віддалися під татарську власть. За це татари не руйнували Поділля, а тільки присилали своїх старших — баскаків, які зібрали з подолян дань, маб
 

Добавить комментарий

Яндекс.Метрика