Наближаючись до цієї групи будівель, починаєш відчувати тривогу. Сірі, невисокі будинки блочного типу. Високий паркан, що приховує ще одну чи кілька огорож. Кільця колючого дроту, ґрати на вікнах. Це в’язниця — місце, де сконцентровані поламані долі…

І тут теж потрібен священик, адже Господь сказав: “…в темниці був, і ви прийшли до Мене” (Мф. 25: 36). Нехай для охорони та начальства ці стіни і ця контрольно-пропускна система утримують злочинців, які відбувають законне покарання. Нехай для родичів і “коришів” за цими стінами тужать “несправедливо засуджені” рідні душі. Для священика там — Христос.
Потрібно зробити над собою особливе зусилля, вірніше, треба постійно робити над собою нікому невидимі внутрішні зусилля, щоб побачити Христа у в’язниці. У в’язниці Він не іконописний.
Зеки — народ похмурий і недовірливий. Вони бережуть у душі стільки прихованої злості й образи, що, прорвися вона раптом назовні, лиха не минути. У них сірі обличчя, жовті від тютюну й розхитані від недоїдання зуби, одноманітний і сірий, як і їхні обличчя, одяг. Зеки хочуть одного й того ж. Хочуть їжі, яку можна довго зберігати: сала, молочного порошку, сухарів, часнику, чаю. Хочуть письмового приладдя. Хочуть теплих речей, спідньої білизни. Але найголовніше з того, чого вони хочуть, — любові й уваги. Ті, хто стикався з ними, знають, як важко любити цих змучених і озлоблених людей. І як швидко закінчуються душевні сили у тих, хто колись зважився віддавати тепло своєї душі людям, які страждають в ув’язненні! Як самі ці люди, які потерпають в ув’язненні, часто очікують тепла й любові у ставленні до себе, але самі нікому і нічого дати не готові.

***

Молодий священик уже майже рік відвідував одну із в’язниць свого міста. Там, у зоні, вже зібралася невеличка община, зрідка служили Літургію, щонеділі звершувалися молебні й проходили бесіди, один чоловік навіть прийняв Хрещення. Але головна подія була попереду. Чи не найактивніший парафіянин цієї тюремної громади готувався вийти на волю. Його звали Сергій. Відсидів він багато. За цей період життя на волі встигло дуже змінитися. Багато хто із зеків, очікуючи звільнення, боявся цієї нової реальності як вогню. Чи ж бо жарти це: піти в ув’язнення при недобудованому комунізмі, а вийти, щоб поринути у справжній дикий капіталізм.
Ситуація Сергія була кращою, ніж у багатьох інших. На волі у нього залишилася матір. А отже, залишилося житло. Його квартиру ніхто з родичів не продав, він не боявся стати бездомним. Стара, навпаки, часто навідувала сина, слала посилки, з нетерпінням чекала на його повернення. Зі священиком, який відвідував в’язницю, де сидів її син, вона теж познайомилася й подружилася.

***

Того дня, коли Сергія відпускали на волю, мама і священик чекали його разом. Вони вже кілька годин топталися по гарячому асфальті біля дверей КПП. Уже про все було переговорено. Поряд зі священиком і старенькою в очікуванні нудилося багато іншого люду, в основному це були жінки.
Нарешті брязнув засув важких вхідних дверей, і на вулицю вийшов спочатку заступник начальника в’язниці, а за ним — Сергій. Сяючий, не вірячи своєму щастю й намагаючись стримати пориви радості, він підійшов до матері, й вони обійнялися.
Їхній дім був в іншому місті, тому “план заходів” було продумано наперед: спочатку поїхати у храм, де служив батюшка, відслужити там подячний молебень, пообідати й лише потім вирушати на вокзал.
Було відправлено молебень, було накрито стіл, було виголошено вітання й побажання, було вручено подарунки — як-не-як, перший підопічний вийшов на волю! Вже наближався вечір, коли один із парафіян на своєму авто відвіз матір і сина на вокзал. Блаженна втома оволоділа душею молодого священика. Бачити плоди своїх трудів — чи не це справжнє щастя! Куштувати овочі з власного городу, насолоджуватися на старості турботою правильно вихованих дітей, жити в будинку, збудованому власними руками, — все це образи справжнього щастя, і молодий священик відчував себе так, ніби він заселився у власноруч побудований дім, де його оточують прав

 

Добавить комментарий

Яндекс.Метрика