Рано чи пізно православний християнин стає перед питанням вибору священика для керівництва у своєму духовному житті. На що треба звертати при цьому увагу? Які обрати головні орієнтири, щоб не помилитися в людині, якій ввірятимеш духовне життя своє та близьких? Про це на сторінках нашої газети розмірковує проректор з виховної роботи Київської духовної академії і семінарії архімандрит Маркел (Павук).

Після 70 років радянських гонінь на Церкву, коли священики висміювалися, вважалися зайвими членами суспільства, дармоїдами і ледарями, коли їх часто без суду й слідства кидали до в’язниць і позбавляли життя, в нашому суспільстві залишається ще багато тих, хто не до кінця розуміє, в чому головне призначення священиків. Хтось хоче бачити в них борців за справедливість, захисників знедолених (свого роду безстрашних суперменів), хтось — полум’яних політиків, дехто — вчених мужів, інші чекають від них, як від психологів, допомоги у вирішенні своїх емоційних проблем, а є й такі, хто звертається до них як до провидців майбутнього. Так, справді, у певній мірі кожен священик повинен бути і захисником знедолених, і мудрим політиком, і вченим, і лікарем, і психологом, і пророком. Але ці якості не виражають усієї суті священицького служіння. 
ЯК КРАЩОМУ ДРУГУ
Кожен священик насамперед повинен бути для своїх парафіян добрим і водночас досить суворим батьком, який постійно дбає про духовне вдосконалення своїх чад. Тому до священиків і прийнято звертатися «отче такий-то» або «батюшко». На превеликий жаль, таке звернення в сучасному секулярному світі стало дещо формальним, а слово «піп» узагалі набуло негативного забарвлення. Причин для цього багато, але, мабуть, так не сталося б, якби всі священики намагалися бути не лише отцями (Христос-Спаситель застерігав проти зловживання таким зверненням, бо передбачав, що деякі пастирі будуть ним хизуватися (див.: Мф. 23: 8–10)), але й найкращими друзями для своїх парафіян. 
Це буває, коли священицьке служіння переростає в духівництво. Так, духівник — це не тільки духовний отець, а пере­дусім — найкращий друг. Приклад такого ставлення дає Сам Господь, коли говорить учням: ви — друзі Мої (Iн. 15: 14). А справжній друг завжди готовий за тебе постраждати, він ніколи не зрадить у скрутну хвилину життя, не погребує жодними твоїми немочами, підтримає, дасть добру пораду. Друг ніколи не боїться сказати правду, якою б гіркою вона не була. Другові можна довірити все найпотаємніше — те, про що не розповідають навіть рідному батьку чи матері. 
У цьому мінливому світі справжнього друга знайти буває дуже важко, а тому багато людей відчувають себе самот­­німи й покинутими. Люди дуже нестійкі у своїх думках, переконаннях, симпатіях і антипатіях. Згадаймо, як іудейський народ кричав Христу: осанна! (Мф.: Мф. 21: 9, 15, Мк. 11: 10, Ін. 12: 13), а через кілька днів: розіпни Його! (Мк. 15: 13, 14, Лк. 23: 21, Ін. 19: 6, 15). Як пише псалмоспівець Давид, кожна людина говорить неправду (Пс. 115: 2), і не надійтеся на князів, на синів людських, в них нема спасіння (Пс. 145: 3). Але добрим духівником, якому можна довіритися, як кращому другу, зобов’язаний бути кожний священик. Якщо він не є таким, тоді втрачається сенс його служіння. Ті таїнства і треби, які звершує священик, набувають змісту і стають дієвими за умови, що ми всі «возлюбим друг друга», як виголошує перед звершенням найважливішого Таїнства — Євхаристії — диякон. 
Для такої непростої місії Господь у Таїнстві Священства посилає пастирю особливий дар Своєї благодаті, що надає йому сили любити кожну людину, не тільки праведну, а й грішну, навіть ту, яка перебуває на самому «дні». 
СВЯЩЕНИКИ ТЕЖ ЛЮДИ
В останні 20–30 років у західному християнстві дуже гостро постала проблема так званого професійного пастирського вигорання. Суть цього явища полягає в тому, що через якийсь час виникає «звикання» до свого служіння, священик стає байдужим до виконання своїх обов’язків, до людей, які звертаються до нього по допомогу. 
І нас ця проблема теж стосується, православні священики не безгрішні. З погляду православної аскетики, проблема «вигорання» постає лише в тих священиків, які втрачають благодать Божу через наявність якихось тяжких нерозкаяних гріхів, які не працюють над своїм духовним вдосконаленням, для яких служіння — лише заробіток і засіб влади над людьми. Дякувати Богові, таких священиків не так уже й багато. Більшість самовіддано, зі страхом Божим звершує своє служіння. 
Зазвичай, чим старший священик, чим більший духовний і пастирський досвід він має, тим більше тягнуться до нього за порадами і настановами люди. Але це не означає, що коли в храмі служать тільки молоді священики, то ними слід нехтувати. Вони мають таку саму благодать, як і літні священики, і також можуть бути добрими духівниками. Головне, щоб вони оволодівали основами аскетики й перемагали в собі найнебезпечніші та найспокусливіші в усі часи пристрасті — пияцтво, блуд і сріблолюбство. 
Тож знайти духівника не так важко. У наш час духовні академії та семінарії готують чимало добрих і грамотних священиків. Набагато важче бездоганно виконувати поради духівника. Як кажуть, зараз проблема не в тому, що бракує старців (духівників), а в тому, що мало послушників. 
КОЛИ СЕРЦЕ ПЕРЕПОВНЮЄ ЛЮБОВ
Впізнати доброго духівника можна не стільки по тому, як він звершує богослужіння чи проповідує, скільки по плодах його служіння. Якщо у храмі багато молоді й дітей, які регулярно сповідаються і причащаються Святих Христових Таїн, а там, де він служить, менше розлучаються і менше пиячать, то це свідчить про те, що священик старанно трудиться на ниві Божій і є добрим духівником і пастирем.
У стосунках з іншими людьми такий духівник ніколи не дозволить собі зверхності, пихатості, користолюбства. Він також ніколи не дозволить собі пристрасного ставлення до тієї чи іншої людини. Це не означає, що в нього не може бути улюблених чад (були вони й у Спасителя), але краще, коли він не акцентує на цьому увагу. Якщо батюшка ділить паству на близьких і далеких, то поступово в такій церковній громаді з’являються риси сектантської відокремленості, і в результаті люди починають боротися не із власною недосконалістю, а з вітряками «всесвітніх катастроф»… 
Крім того, священик повинен відчувати в собі здатність у будь-який момент віддати життя за свою паству. А це може бути лише за умови, коли його серце переповнює велика любов до людей, незалежно від їхньої національності та політичних уподобань. До речі, проблема всіх нинішніх розкольницьких і сектантських угруповань саме в тому, що вони, на словах різко відмежовуючись від політики, насправді є дуже політизованими. 
Лише той священик, який подолав у собі політичні пристрасті, може по-справжньому любити свою паству. Для православного священика, який не перебуває в полоні політичних гасел, однаково дорогими і святими є і Почаївська Лавра, і печери Києво-Печерської Лаври, і Троїцький собор Троїцької Сергієвої Лаври під Москвою, в якому  спочивають мощі преподобного Сергія Радонезького, і Римські катакомби, де покояться мощі перших християнських мучеників.
Ось такий ідеальний образ священика і духівника як друга. Ідеалу досягти нелегко, але цілком реально. Цей ідеал нагадує нам євангельський образ Самого Христа, на Якого всі християни (не лише священики) повинні намагатися бути схожими. 
 

Добавить комментарий

Яндекс.Метрика