КОЛИ НАУКА ПІДНІМЕТЬСЯ НА СВОЮ ГОЛОВНУ ВЕРШИНУ, ВОНА ЗНАЙДЕ ТАМ РЕЛІГІЮ

Тетяна Есперівна Ліпатова народилася 23 квітня 1924 р. Працювала в науково-дослідних інститутах Росії, Білорусі та України.
У 1968 р. захистила докторську дисертацію з хімії високомолекулярних сполук, ставши першою в Україні жінкою, яка захистилася з цієї спеціальності.

— Тетяно Есперівно, розкажіть про себе. З якої Ви сім’ї?
— Я зі звичайнісінької сім’ї. З боку батька я корінна москвичка, вже важко порахувати в якому поколінні — документи втрачено. Згідно зі спогадами мого діда, татового батька, мої предки походили зі Скандинавії, хтось із них був соратником Петра. Мабуть, вони з царськими військами прийшли до Росії. Оселилися мої предки в Замоскворіччі, вони були трунарями. Я іноді жартома кажу: «Напевно, оповідання Пушкіна “Трунар” написане з якогось мого пращура».
Дід мій, Михайло Георгійович, був міщанин, працював у відомого московського текстильника, потім став представником його фірми. Перебуваючи у відрядженні в Тамбові, одружився з моєю бабусею, Єлизаветою Тимофіївною, — дуже лагідною, тихою і доброю жінкою. Така вона була «затишна» — диво! У дідуся з бабусею народилося восьмеро дітей. Дід жив, як-то кажуть, за «Домостроєм» — тримав у сім’ї суворий порядок. У нього була велика колекція кенарів, йому дуже подобався їхній спів.

Дідусь рано помер, тому дітям довелося заробляти на життя самостійно. Тіток моїх видали заміж. Старший і молодший брати тата, Костянтин і Микола, разом із моїм батьком почали працювати на тій самій фірмі, що й дід. Спалахнула революція, за нею — громадянська війна, і тато опинився в кінній армії Будьонного…

Мама моя була донькою московського купця другої гільдії, ювеліра. Дід прийшов до Москви вже будучи одруженим, разом з бабусею починав із торгівлі якимось дріб’язком у ятці. Згодом у Охотному ряду — дуже престижному місці — він відкрив ювелірний магазин.

Мама навчалася в приватній жіночій гімназії Н. Є. Шпісс у Москві. Потім у  тому будинку, на Луб’янці, 14, розміщувалися ДПУ, НКВС і КДБ. Коли тата і маму заарештовували, що було не раз, вони туди потрапляли… Але це вже окрема розповідь.

Мама часто відвідувала Третьяковську галерею, яку знала краще за будь-якого екскурсовода. Ми з нею, певна річ, бували у Третьяковці, й вона нерідко казала: «Коли я ходила сюди гімназисткою, ось ця картина висіла он там». З відзнакою закінчила гімназію і хотіла навчатися на Вищих жіночих курсах, але дід був проти. Потім познайомилася з моїм татом, і 1922 р. вони одружилися.

— А діда свого пам’ятаєте?
— Дідусь, мамин тато, помер 1932 р., коли мені було вісім років. Проте за цей час він встиг посіяти в мені зерно віри. У нас була Біблія, вона й зараз у мене є, з гравюрами Доре. Дідусь розповідав мені її зміст. Ми з ним сиділи на терасі. Він сидів у качалці (наприкінці життя у нього були паралізовані ноги), а я біля нього, у нього на колінах Біблія, і він мені розповідав усе від початку до кінця. Я від нього не відходила! Що то дитяче сприйняття — я все запам’ятала!..
Так що дід долучив мене до віри. І няня потім мені дуже в цьому допомагала. Вона була чудова! До речі, тато в дитинстві прислужував вівтарником, прекрасно знав усі служби. А як він співав «Різдво Твоє, Христе Боже наш», коли ми збиралися усі разом на свято! Але… був ніби як атеїст. Розумієте, ікони не можна було вішати. У нас висіли ікони, і коли до тата прийшли товариші по службі, то сказали: «Ти що! Хіба можна?! У тебе навіть портретів Сталіна і Леніна немає». Тоді ікони довелося прибрати, почепили портрет Леніна і фотографію Сталіна. Ось такий був час…

— Як у Вас виникла ідея написати книгу «Наука і православ’я»?
— Можна сказати, що досить прозаїчно: сусідка, яка жила над нами, роблячи у себе ремонт, залила нашу квартиру. Так ми з нею і познайомилися. Вона виявилася дуже приємною і порядною людиною, одразу ж висловила готовність відшкодувати усі завдані нам збитки. Потім вона іноді до нас заходила. Якось розповіла їй, що у мене збереглися щоденники, котрі я писала, коли займалася наукою. Дещо з моїх записів переповіла. Вона каже: «Вам треба написати книгу. Ви пишіть, а я допоможу її видати».

Ось так я почала писати. Причому, коли я закінчила книгу, мені вже не потрібно було звертатися по допомогу до сусідки, оскільки мій чоловік, Юрій Сергійович, тоді добре заробляв — писав на замовлення наукові книги за кордон. Тож ми просто пішли у видавництво «Фенікс», директор якого був нам добре знайомий, оскільки видавництво раніше було академічним і в ньому друкувалися наші наукові книги. І він взявся видати цю книжку. Таким чином вона й з’явилася.

— Скажіть, чи усі вчені за радянських часів були невіруючими й демонстрували свій атеїзм?
— Бачите, вчені тоді повинні були демонструвати свої атеїстичні погляди на життя. Інакше шлях у науку для них був закритий. А до революції завжди вели статистику: скільки вчених віруючих, скільки невіруючих, скільки вагається. Я по роках дивилася ці дані — віруючих вчених була більшість. А в радянський час такої статистики бути не могло, самі розумієте… Були віруючі вчені, але вони ж не могли цього показати. Серед таких вчених і Сергій Павлович Корольов, і Микола Володимирович Тимофєєв-Ресовський, і Іван Петрович Павлов, і Юрій Миколайович Квітницький-Рижов, і Варвара Василівна Чорна — матушка Серафима, яка була першою настоятелькою відродженого вже у наш час Московського Новодівочого монастиря.

З матушкою Серафимою ми спочатку спілкувалися як колеги. Вона була видатним ученим, членом багатьох іноземних академій. А ще вона була онукою митрополита Серафима (Чичагова). Матушка Серафима розповідала, що до певного моменту особливо не цікавилася релігією, але потім раптом її перестала цікавити наука як така, а вона ж була блискучим фахівцем. Говорила: «Як відрізало все». Одразу поринула з головою в Православ’я, дуже багато читала. Вона зрозуміла, що найголов­ніше — спасати свою душу для вічного життя.

Матушка розповідала про період у її житті, коли вона вирішила, що їй,  загалом, вже більше робити нічого: «Чоловіка поховала — забрав би тепер і мене Господь». На той момент вона вже була віруюча. І їй уві сні явився її дідусь і сказав: «Потрудися ще для мене». Варвара Василівна прийняла постриг — одразу в мантію, і її призначили ігуменею відроджуваного Новодівочого монастиря. Потрудилася вона і для дідуся, розстріляного у 1937 р. на Бутовському полігоні поблизу села Дрожжина під Москвою. По-перше, вона домоглася його реабілітації. По-друге, Руська Православна Церква зарахувала її дідуся як новомученика до лику святих. У Бутово ж побудований храм на честь Святих новомучеників і сповідників Руських, в якому звершуються регулярні богослужіння. У цьому є і заслуга Варвари Василівни — матушки Серафими.

— Розкажіть, будь ласка, про нашого земляка-киянина, парафіянина Макаріївського храму, професора Юрія Миколайовича Квітницького-Рижова, адже Ви його близько знали.
— Це світла, глибоко віруюча, надзвичайно скромна людина. З Юрієм Миколайовичем ми були хорошими друзями. Проте минули роки, поки ми перейнялися взаємною довірою. Ми з чоловіком якось прийшли до Юрія Миколайовича в гості. У куточку, де був його кабінет, у нього висіла полиця, завішена фіранкою. І ось він відсунув цю фіранку, і я була засліплена. Там такі ікони стояли! Він розповідав нам про ці незвичайні ікони: одна з них дісталася його сім’ї від Ганнібалів, пращурів Пушкіна.

Крім того, Юрій Миколайович прекрасно знав історію Києва. Ми ходили з ним містом, і він розповідав нам безліч цікавого. Наприклад, на Подолі він показав нам будинок, де Купрін писав своє оповідання «Ріка життя».

Юрій Миколайович був блискучий біолог: займався вивченням мозку, робота його була секретна — він ніколи ні про що не розповідав. Він 40 років ходив у Макаріївську церкву, працюючи в секретній установі! У храмі Юрія Миколайовича ніхто не бачив. Зазвичай він входив із заднього ґанку і всю службу стояв у вівтарі…

— Є багато свідчень про духовний світ, явища, які не в змозі пояснити наука. Чи може зустріч із такими незрозумілими явищами та процесами послужити для вченого першим кроком на шляху до Церкви?
— Це залежить від людини — деякі можуть, а деякі ні. Адже техноцентризм у науці досі існує — багато хто вважає, що наука може все пояснити.

У школах досі викладають теорію Дарвіна! Але ж крім теорії Дарвіна ще є теорія Ламарка, теорія зміни генів під зовнішнім впливом — хоча б про це дітям говорити. Нехай вони знають, що Дарвін — не істина в останній інстанції. Тим більше зараз уже накопичилося стільки фактів про те, що теорія Дарвіна цілковито хибна: проміжного організму між мавпою та людиною так і не знайшли. Його немає!

І потім, у мавп, що живуть в одному лісі, відмінностей генетичного коду більше, ніж у людини, де б вона не жила — у Європі, в Африці, всюди. На цю тему у мене в книзі наведено приклад: японські вчені провели дослідження, що чітко доводять: по чоловічій лінії ми походимо від однієї людини. Це показано на генному рівні. Також науково обґрунтовано, що у нас одна праматір.

— Тоді чому шкільна педагогіка дотримується саме теорії Дарвіна?
— Психологія людини — це дуже цікава річ. За твердженням психологів, масі людей найлегше прищепити щось недобре. А коли одна-дві людини — такого вже не виходить. Тобто існує психологія натовпу. Ось теорія Дарвіна поки на цьому і тримається. До речі, багато вчених знають, що це липова теорія, але вони бояться: «Припустімо, я буду проповідувати іншу теорію — богословську. Тоді я можу позбутися фінансування на дослідження, можу навіть втратити місце і стати ізгоєм серед вчених».
Страх, страх… Просто страх — більше нічого.

— Звідки взялася теорія, що шість днів творіння — це шість геологічних епох? Чи не є це недовірою до слова Божого?
— Звичайно, перш за все — це заперечення Бога. Мовляв, усе розтягується на мільярди років і відбувається поступово, що абсолютно неможливо й за теорією ймовірності, й за термодинамікою — за багатьма факторами науки.

Або взяти так званих християнських еволюціоністів. Вони не заперечують Бога, кажуть, що еволюція відбувалася з Божої волі. Але ж наукою точно доведено, що розвиток від нижчого до вищого неможливий.

— Чому віруючі вчені відкрито не говорять про свою віру? Чому не свідчать перед світом?
— Ну, наприклад, Юрій Миколайович Квітницький-Рижов… Він ходив до церкви і був справді віруючою людиною. Але він статті на релігійні теми не писав, оскільки тоді не міг їх писати.

— Тоді він не міг. Але зараз же люди можуть писати?
— Є у мене колега, яка говорить, що вірить у Бога. Але при цьому вона «запрограмована» на теорію Дарвіна і богословськи зовсім неосвічена. Більше того — і не хоче нічого читати, вивчати, розуміти.

— У своїй книзі Ви пишете, що до XX ст. наука намагалася відповісти на питання «чому?», а у XX ст. — на питання «навіщо?».
— У науці шукали причинні зв’язки, але людина ніколи не замислювалася «навіщо?». Навіщо це відбувається? Для чого? Адже жодна наука, особливо точна, такі завдання перед собою не ставила. Але ж осмислення — це найголовніше: «Навіщо?».

— Які питання ставить наука у наш час?
— Наука ставить ті самі питання — «для чого?» і «навіщо?».

— Але відповідей поки що не знайшла…
— Якщо стати на позицію слова Божого — все зрозуміло. Людина повин­на йти шляхом спасіння і заслужити Царство Небесне.

— А невіруючі вчені?
— У них зовсім інші цілі. Як вони самі кажуть: «Заробити якнайбільше грошей». Є вчені-кар’єристи. Коли при владі був Хрущов, виникло питання про поворот сибірських річок у зворотному напрямку. І був такий академік Жаворонков, який це «науково обґрунтував». Він був у фаворі.

— Але ж є все-таки вчені, які працюють заради науки?
— Є такі, але їх мало — зараз майже немає. Коли я ще працювала, був випадок: вийшла людина перед захистом доповідати на семінарі свою роботу. Ну, зазвичай навчаєш: «Сформулювати мету роботи». Керівник усе пояснив, але людина вийшла і сказала: «Мета роботи — захист кандидатської дисертації». Це дійсно була її мета.

Тепер наука змізерніла не тільки у нас, а й взагалі в усьому світі. У науці зараз криза.

— А чи не пов’язано це з тим, що тепер, в основному, фінансуються розробки в галузі інформаційних технологій, а не фундаментальні наукові дослідження?
— Так, кібернетика, інформатика і все інше. Про свою галузь я можу сказати одне — що в ній, в галузі науки про полімери, зараз жодних нових ідей немає — «пережовують» усе старе.

— Чому, хіба нікуди розвиватися?
— Усі науки так розвиваються: доходять до певної точки, потім період затишшя, далі знову ривок. Полімерна наука у 40–70-ті роки XX ст. розвивалася дуже потужно, а зараз такого вже немає.

— У своїй книзі Ви цитуєте слова Ейнштейна: «Коли наука докладе всіх своїх основних зусиль і підніметься на свою головну вершину, вона знайде там релігію». То що гальмує науку, через що вона ще не зійшла на цю вершину? І чи всі, зійшовши на вершину, визнають справедливість цих слів?
— Наука, звичайно, йде до цієї вершини, але так, щоб досягти її, щоб усі прийшли до Бога — по-моєму, неможливо. Людина крокує-крокує і все-таки, не доходячи до вершини, десь зупиниться; кожна піднімається в міру своїх можливостей.

Тому що Бог пізнається не розумом. Я це зрозуміла, коли читала про те, як треба молитися. Спочатку у тебе молитва в розумі й тільки потім, коли ти переймаєшся всім, що потрібно для віри, вона йде до серця. Але, на жаль, це не завжди виходить…

— Як невіруючі вчені пояснюють будову нервової системи, головного мозку, адже за складністю будови організм людини — це як маленький все­світ?
— Вони посилаються на процес еволюції, вказуючи на розвиток від мавпи до людини. Мовляв, усе поступово формувалося протягом мільярдів років.

— А як же перший поштовх до життя — він-бо повинен був звідкись з’явитися?
— Еволюціоністи кажуть, що через мільярди років після того, як земля перестала бути гарячою, в сирих місцях на ній утворився, за їхнім висловом, «бульйон». У ньому чомусь знаходилися амінокислоти, а вони, у свою чергу, утворилися з азоту й водню, які були в атмосфері.
Якщо, знову ж, порахувати за теорією ймовірності, то ймовірність з’єднання таких окремих молекул в амінокислоту вже майже нульова. Ну, припустімо, в цьому «бульйоні» утворилися амінокислоти. Потім, під дією ультрафіолету, температури й вологості, ці амінокислоти перетворилися на білкові молекули. Ймовірність цього знов-таки дуже мала.

Наші живі білки мають ліве обертання площини поляризації, а решта білків неактивні в біології. Так ось, ймовірність того, що в цьому «бульйоні» утворюються саме такі молекули, які створюватимуть білкову молекулу з такою поляризацією, складе десять в мінус сотні ступенів. Це просто неможливо.

Проте ці вчені стверджують протилежне. Мовляв, білкові молекули почали групуватися в клітини. А клітини почали вже ускладнюватися, і ось, нарешті, з цього «бульйону» за мільярди років міг з’явитися слон.

Вони намагалися виготовити такий «бульйон», але нічого не отримали, крім протеїдів — дуже простих молекул, це навіть не білки, а попередники білків. Але там були такі хвацькі вчені — вони переконували всіх, що отримали живу клітину. Потім ці дослідження припинили.

— І далі не відновлювали?
— А чому у нас були гоніння на генетику? Тому що вона вказувала шлях до Бога. Всі наукові дослідження в цій сфері були у нас закриті й заборонені, через що постраждав такий великий генетик, як Вавилов. Його посадили у в’язницю, і там він помер. У ті роки я працювала в інституті хімічної фізики в академіка М. М. Емануеля. У нього була лабораторія з окислення органічних речовин. Емануель узяв до себе професора-генетика Раппопорта, якого переслідували.

— Чому за епіграф до своєї книги Ви взяли вислів Достоєвського: «Якщо б було, що істина поза Христом, то мені краще хотілося б залишатися із Христом, ніж з істиною»?
— Ці слова колись мене дуже вразили, тому я їх і обрала. Я згодна з Достоєвським.

— Якщо дивитися з православної позиції, то чи повинна сучасна наука протистояти посиленню зла і гріха у світі?
— Коли я займалася наукою, то не ставила якихось глобальних цілей. Я мала за мету, скажімо, з’ясувати, що відбувається в тій чи іншій хімічній реакції при формуванні певних молекул. Я хотіла зрозуміти, як це виходить.

— Тобто, Ви керувалися дослідницьким інтересом?
— Будь-яке явище має свої закони, і я хотіла в деяких із них розібратися. Мені було зрозуміло, що ці закони існують, але їх треба шукати. Ось я їх і шукала.

— Чи читав хтось із колег-науковців Вашу книгу «Наука і православ’я», і якщо читали, то як відгукнулися?
— Вони навіть відправили людину до Макаріївського храму, де продавалася книга, купили там 15 примірників і привезли до бібліотеки. Мені почали дзвонити й просити ще. Я запитую: «Чому такий інтерес до книги?». А мені відповідають: «Тому що такий інтерес до людей, які її написали» (сміється).

— Мабуть, Ваш авторитет вплинув і на їхній світогляд.
— Під час написання книги ми з Юрієм Сергійовичем виходили з того, що пишемо її для мирян. Там є деякі «наукові місця», але вони резюмовані зрозумілою мовою.

— А що б Ви сказали атеїсту?
— А що йому скажеш, коли він не хоче чути…

— А якщо він захоче почути?
— Тоді я, спершу, запитаю у нього, чому він заперечує існування Бога, коли є закони, згідно з якими йде розвиток і всесвіту, і природи. Закони є. А звідки вони взялися? Для вченого це найперше: ми закони не створюємо — ми їх шукаємо. Звідки вони?

— Атеїст скаже: «Природа створила».
— А що таке природа? (Сміється.) Ось так і почнеться.
Адже ці закони створив великий Розум. Адже який гармонійний всесвіт! А там нічого зайвого немає. Та взяти хоча б людину: коли почали вивчати будову людського тіла, спочатку в організмі знайшли 180, якщо я не помиляюся, рудиментарних органів, нібито непотрібних. До них належали і мигдалини, і апендикс, і вилочкова залоза. Але потім з’ясувалося, що у людини немає жодного рудиментарного органа. Як усе гармонійно та розумно!
Дехто каже, що неможливо створити всесвіт за шість днів. Але Бог всемогутній. Ось цього деякі й не можуть усвідомити. Віра — це велика справа. До речі, атеїзм — теж віра, віра в безбожництво. Якщо проведено експеримент, відтворюються результати, тоді ми, вчені, говоримо: «Ось це — є». А як можна поставити експеримент і довести або спростувати буття Боже? Адже прямих експериментів не поставиш — відтворюваності бути не може. Але у православних мільйон фактів, які свідчать, що Бог є. Це не доказ в науковому сенсі, але це підтвердження — і їх безліч у всіх галузях науки. У всіх!

Бесіду вела Анастасія Лаговська