Закінчення. Початок в № 23

Увесь процес реабілітації наркозалежних має за мету навчити людину жити без наркотиків і бути відповідальною за своє власне життя, ставши самостійною, психологічно зрілою особистістю.

Соціальна допомога

Ті зміни, які відбуваються з людиною в процесі реабілітації на духовному і психологічному рівні, є лише частиною роботи зі зміни її життя в цілому. Реально говорити про те, що людина, відмовившись від вживання наркотиків, стала відповідальною за своє тверезе і здорове життя, можна лише тоді, коли в неї успішно складаються соціальні та трудові відносини, коли вона здатна вирішувати питання професійного самовизначення.

Соціальна допомога розглядається як створення таких умов реабілітації, в процесі яких людина має можливість бути включеною в соціальні відносини з іншими людьми, набуває власного досвіду трудової діяльності для того, щоб, повернувшись із реабілітаційного центру, зуміти реалізуватися та утвердитися не лише на індивідуальному, але й на громадському рівні. Для виконання цих умов у центрі здійснюється таке:

  • щодня складається план індивідуальної та колективної трудової діяльності, яка включає господарсько-побутові роботи й навчання у виробничих майстернях;
  • наприкінці кожного робочого дня підбиваються підсумки, оцінюється обсяг та якість виконаних завдань.

Така організація реабілітації дозволяє людям, що перебувають у центрі:

— опанувати певні соціальні навички;

— навчитися вкладати свою працю не тільки в себе, а й у роботу центру, що сприяє усвідомленню себе як особистості та як члена суспільства;

— змінити споживацьку позицію на творчу;

— побачити результати своєї праці, своєї кваліфікації та рівня вмінь, тобто реально оцінити свої можливості як працівника;

— навчитися вирішувати поточні життєві завдання самостійно або в колективі;

— навчитися організовувати свій час.

Молодим людям, які успішно пройшли реабілітацію, надається така допомога:

  1. Надаються робочі місця в реабілітаційному центрі.
  2. Надаються робочі місця в різних організаціях і на підприємствах, за попередньою домовленістю з їхнім керівництвом. У центрі може бути організована навчально-виробнича майстерня з виготовлення м’яких і корпусних меблів, іконостасів, рамок та інших виробів. Наявність власного виробництва й робочих місць у центрі дозволяє людині, яка проходить реабілітацію, опанувати робочу спеціальність.

Духовно-психологічна допомога сім’ї

Наркоманія — хвороба сімейна. Сім’я бере участь у виникненні хвороби, а значить, може брати участь у зціленні, реабілітації. Усі члени сім’ї залежать одне від одного, усі вони співзалежні. Священик і психолог, надаючи допомогу родичам у таких сім’ях, вирішують ті ж завдання, що й при наданні допомоги наркозалежному.

Допомога священика спрямована на просвіту родичів ученням Христовим і на дороговказ до духовного спасіння. Тим, хто чекає від своїх близьких духовного відродження та зцілення, важливо пам’ятати, що цей шлях доведеться подолати і їм самим. Духовне зростання родичів наркозалежного — це реальний внесок у його спасіння. Знайшовши в собі сили перемогти власні пристрасті, вони зможуть дати йому дуже цінний урок позбавлення від залежності.

Допомога психолога спрямована на зміну мислення, відмову від колишніх деструктивних відносин, моделей поведінки, переконань. Робота психолога проводиться за такими напрямами:

— надання родичам максимально об’єктивної інформації з проблем наркотичної залежності та співзалежності;

— психологічна корекція, тобто розробка і здійснення індивідуальних програм психологічної допомоги, орієнтованих на зміни в сімейних стосунках, враховуючи особ­ливості родини.

Програма з подолання співзалежності є довгостроковою, оскільки глибинне коріння проблеми може сягати часів народження дітей, сімейних криз. Психологічна допомога сім’ї також орієнтована:

  • на усунення тих ознак, за якими сім’я може вважатися неблагополучною і які прямо чи приховано вказують на причини виникнення порушень у сімейних стосунках;
  • вироблення та реалізацію правил, що сприяють оздоровленню сімейних стосунків і моральному відродженню родини.

Буває, що сам наркозалежний відмовляється від допомоги. У цьому разі перед його близькими постає конкретне завдання — навчитися жити поруч із неблагополучним, хворим членом сім’ї, адаптуватися в цій важкій ситуації, зберігаючи при цьому своє життя, своє здоров’я, не «заражаючись» хворобою.

Підготовка наркозалежних до життя на церковній парафії

Тому, хто направляє наркозалежного на парафію або в монастир, необхідно належним чином підготувати молоду людину до життя при храмі. Підготовку краще проводити індивідуально з кожним із тих, хто висловлює бажання пожити на парафії після реабілітації. Спочатку доцільно з’ясувати його помисли про парафіяльне життя, потім доповнити або виправити їх, давши їм правильний напрям. Насамперед потрібно, щоб колишній наркоман чітко розумів, з якою метою він їде на парафію. Про це слід розпитати самого реабілітанта, й саме відповідь на це питання визначатиме, чи є взагалі сенс відправляти його на парафію.

Парафії, які приймають наркозалежних після їх реабілітації в якомусь реабілітаційному центрі, можуть значно відрізнятися одна від одної.

ВАЖЛИВЕ В РОБОТІ ЦЕНТРУ ПРИ МОНАСТИРІ

  1. Необхідно, щоб кожен, хто приходить на парафію, прагнув чути й розуміти тих, хто живе поруч із ним, відчув загальну атмосферу парафії і не руйнував її. Саме входження має пройти так, щоб той, хто при­йшов, зміг побачити, як тут жили до нього, побачити щось добре, що об’єднує братію, з тим щоб не деформувати й не спотворити сформовані відносини, а, навпаки, збагатити парафіяльне життя багатствами своєї душі. Але це в ідеалі. А взагалі, новий насельник щонайменше має не випадати із загального життя, а вміти сприймати прозорі натяки на свої помилки. Якщо починати спільне життя із прямих зауважень і доган, то це не принесе нікому ані радості, ані особливої користі.
  2. Після приїзду новачка в­лаштують у якій-небудь келії, пояснять, куди можна ходити, а куди ходити не слід, оголосять розпорядок парафіяльного життя. Відносно решти він повинен орієнтуватися сам — кого і в чому наслідувати, в кого й чого вчитися. Усе, що заборонено братії, заборонено і йому, але не все, дозволене давнім насельникам, йому дозволено. Деталі ж краще уточнювати.
  3. Реабілітантів бентежить відсутність похвали після добре виконаної роботи. Багато хто на парафії тільки починає працювати, й кожне завершене завдання — для них подія, а похвали, крім хіба що скромного схвалення, не чутно. Від такого засмучення опускаються руки, зникає бажання чимось займатися. Але така вже традиція братства — не будувати благополуччя парафії експлуатацією марнославства насельників.
  4. Про послух. Той, хто при­йшов спасатися на парафії, має налаштуватися на виконання кожного прохання і настоятеля, і будь-кого з братії. Йому дається можливість виявити свою любов до насельників, що живуть при храмі, найпереконливішим чином: кожне їхнє прохання він нехай розглядає як обов’язкове до виконання. Ніхто на парафії не наказує, просто всі взяли собі за правило полегшувати життя одне одному, взаємно виконуючи розважливі побажання ближніх. Загальну ж турботу про всіх несе настоятель, і тому його прохання братія прагне виконувати в першу чергу. Помилка щодо послуху полягає в тому, що люди здебільшого вважають, ніби головною метою послуху є досягнення у всіх справах максимального успіху, найкращого результату. Ні, метою є спасіння, яке потребує відсікання своєї волі. Тому головне правило щодо послухів на парафії говорить наступне: «Роби справи не так, як тобі хочеться, а як просять цю справу виконати». Це дійсно дуже важке правило. Уся натура бунтує, якщо ми знаємо, як зробити цю справу і краще, і швидше, а нас примушують виконати її інакше. Або ми впевнені, що не цією справою слід зараз зайнятися, а зовсім іншою.
  5. Про покаяння. Духівник запрошує новоприбулого брата на першу сповідь зазвичай через два тижні після приїзду. За цей час новий насельник огляне все, трохи звикне, заспокоїться, отримає можливість направити увагу всередину себе. Зі свого боку, і духівник придивиться до брата, почне його відчувати. Тим, хто входить у братство, рекомендується пройти генеральну сповідь, розповісти про всі гріхи, які людина пам’ятає, починаючи із самого дитинства.

Людина, що починає духов­не життя, повинна мати поняття про покаяння. У ньому слід виділити дві складові: примирення з Богом і несення єпитимії за гріхи.

На парафії доводиться багато працювати. По-перше, це об’єктивно потрібно для виживання парафії в сучасній ситуації. По-друге, усвідомлена праця є першим кроком на шляху духовного діяння, і він має бути  зроблений.

Без имени-1

Частина 1. ПРАВОСЛАВНИЙ ДОСВІД ДОПОМОГИ НАРКОМАНАМ. Наркоманія — недуга духовна

Далі читайте у друкованому вигляді № 24 (370) грудень 2014 с. 8–9
 

Добавить комментарий

Яндекс.Метрика