На будівництві храму. 30 травня 2008 р .

Київський храм на честь Зачаття Іоанна Предтечі (в Біличах) має незвичайну й цікаву історію. Нині він розташований у колишньому переобладнаному житловому будинку, але так було не завжди. «У 1960‑ті роки тут не було церкви, а жила бабуся Марфа Яківна, — розповідає настоятель, протоієрей Адам Кучмій. — А храм стояв трохи поодаль, поряд з тим місцем, де нині розташовується школа № 55. При Хрущові були гоніння на Церкву, однойменний храм розвалили, знищили… Тоді баба Марфа, зробила прибудову до своєї хати, і там служили до 1971‑го, поки батюшка не помер. А потім, до 1990‑го, нікого тут і не було, поки мене не перевели у грудні місяці».

6 / 19 січня 1991‑го, на Богоявлення, храм ожив — у ньому вже служили Літургію. «Підлоги не було, по піску ходили, іконостаса не було, все зруйновано, — згадує отець Адам. — Зробив іконостас з дощечок, підлогу постелили сяк-так, вікна засклили, допомогали жителі навколишніх сіл, і таким чином, з ласки Божої, відновили служіння. Люди почали помаленьку приходити…»
«Помаленьку приходити» — дуже точне формулювання. Відроджений православний храм зовні виглядав вкрай незвично. Ось яким побачила його раба Божа Наталія: «Я спочатку подумала, що це якийсь сектантський будинок. Засмутилася дуже. Річ у тім, що ми з сім’єю живемо в Біличах з 1992‑го. До цього мешкали в комуналці в Пущі-Водиці, відвідували храм в ім’я преподобного Серафима Саровського. Його тодішній настоятель отець Василій Заєв благословив молитися блаженній Ксенії Петербурзькій, щоб квартиру нам дали поблизу церкви. І тут… такий сюрприз! Якась хатка, невеличкий дерев’яний парканчик, люди ходять. Думали, що оселилися поруч із сектою». З часом все стало на свої місця. Зараз Наталія несе послух свічниці, храм став для неї рідним.
Кілька років тому церква горіла, пожежу гасили усім миром. «Йдемо прикладатися до Плащаниці у Страсну П’ятницю, дивимося… даху над храмом немає, — згадує свічниця Наталія. — Парафіяни в сльозах, ікони і молитво­слови — у кіптяві. Слава Богу, що одна жінка помітила загорання, а її чоловік оперативно викликав пожежників…» «До Великодня вже все було гаразд, — продовжує історію Михайло, який шість років несе послух скарбничого. — Зібралися громадою, дах відновили, поклеїли шпалери нові… Служили на Пасху, як і належить».
Зараз поряд із храмом на честь Зачаття Іоанна Предтечі побудували новий — кам’яний, йому пожежі не страшні. «Шість років тому будівництво почали, помаленьку, молитвами парафіян, Божою милістю», — каже отець Адам. «На закладення фундаменту пішло майже 90 паль, тисяча гривень кожна, — розповідає скарбничий Михайло. — А у нас спонсорів, які можуть вільно давати десятки тисяч, не було і немає. Кожна сім’я взяла по палі. Потім — на цеглинки жертвували… Складніше всього було з куполом — дуже дорого виходило. То ми його спорудили своїми силами, матеріали купили в Лаврі й зібрали. Раз у раз дивує те, що багато будівельних організацій ставляться до зведення храмів так, неначе мільйонерам котеджі будують, намагаючись витягти максимум. Але нічого, слава Богу за все! Ми економимо, співвідносимо ціну з якістю, у борги не ліземо, робимо перерви в роботах, пожертви збираємо…» І люди допомагають, бачачи, що процес іде. Кухня з проскурнею, іконостас у новому храмі, панікадило (взяте в розстрочку), благоустрій території, — такий набір першочергових завдань, що стосується матеріальної частини.
Багато парафіян храму на честь Зачаття Іоанна Предтечі погодяться, що уявити парафію без батюшки Адама так само складно, як і його самого без матушки Ольги… В епоху загниваючого атеїзму, як і в часи атеїзму войовничого, ця православна пара поспішає після служби додому під ручку, одним своїм виглядом зігріваючи серця духовних чад. Про деякі аспекти духовного життя — у розмові з настоятелем і його другою половиною.

— Ви належите до того покоління л

 

Добавить комментарий

Яндекс.Метрика